(тексты на английском и украинском языках)

FROM MARIA GALINA, PARTICIPANT

Let’s start, as always, with thanks to my publishers, nominators and experts, and, of course, to those who took part in the reader’s vote. Actually, I regard the results of the latter more as a gesture of support for the author, who is currently in Odesa under Russian missiles (compared to other cities in Ukraine, all these years we have been more or less OK, but while I am writing this, Russia has just hit the city). And I want to say a few words on this subject.

I am writing this text in English and Ukrainian. During the three years of the war, I have written very little in Russian, except for this book, which I finished at the end of the first year of the invasion. Writing public texts in Ukrainian is now simply easier for me, and, frankly, more relaxing. But in everyday life I quite often speak Russian. I think that in the regions that were predominantly Russian-speaking in Soviet times, the written language will for some time differ noticeably from the everyday language, this is an interesting situation for future researchers. But that’s just apropos.

Of course, I hesitated whether I should even agree to participate in a Russophone Prize, even if it is sponsored by Switzerland funds. In the end, I did agree, and the motivation here is very simple. I want the diary of the first year of the invasion, written by a witness of the disaster that broke the lives of many people, to be read by as many persons as possible – and in the first place those who do not read Ukrainian. Because, frankly, my people know all this anyway. I (this is also stated in the preface to the reprint) wrote this book specifically for you to read. This also applies to the jury members, among whom there are many media personalities. Maybe they will not like the text. But at least they will read it. So, I consider my participation here as an opportunity to say what I consider important – to as many people, as possible, on as many languages as possible. And for this opportunity I am sincerely grateful for the prize and its organizers.

That is, if a book condemning Russia invasion and Russia as it is, receives some media attention thanks to a prize that is supposed to support Russian-language literature, it will be, of course, a bitter irony, but what is, is what is.

Privately I do not think that Russian-language literature needs support. Some writers probably do. But since Soviet times, Russian literature, like Russian language, has been an instrument of soft power that has formed an attractive image of Russia in certain circles — and this probably influenced the motivation of the world community when the fate of Ukraine was being decided. In general, I think that the global role of Russian literature is a bit exaggerated. I do not know where all those numerous departments of Russian studies at Western universities got their funding from, and thanks to what it was more popular to be interested in Tolstoy and Dostoevsky than, say, Du Fu or Balzac. Perhaps, when all the funding flows from Russia are finally cut off, Russian literature will eventually take its rightful place among other world literatures, no more, no less. And even that — only after it is cleansed of the crimes of the state. Yes, I know people of literature who are not silent – even in Russia. But I also know those who are silent, even in the diaspora, and these ones prevail. I know they are against. But no public statement, nothing. I understand them. But that’s all.

A writer is a vulnerable creature, because language is his/her tool, a means of self-identification, self-affirmation, a source of income. It is incomparably easier for an artist or composer. Maybe that is why we see so many compromises and dubious decisions among Russian writers. As I have already said, I can understand that, but that is all. I have an experience in compromises, so I know what it is all about.

What fate awaits Russian literature, I do not know, I am not interested. I may only guess. Of course, if a writer wants to maintain his audience, he should be published in the metropolis, because that is where the readers are. There are Russophone authors who do this.

Actually, for me this is an unacceptable option, but this is their choice — and along with this choice, certain restrictions in topics and plots. And if an author is not published in the metropolis, then there are other restrictions — his circle is limited to readers of his pages on social networks, or in publishing houses which production is not available in metropolis and thus closed for the reviewers and public discussions… So now, in my opinion, it is Russian literature that pays a terrible price for Russian aggression: due to its general conformism it in my opinion, has almost come to naught, lost the integrity, and as usual there are the best, who suffer.

Of course, diaspora literature can turn into something interesting over time, but it is not certain whether it will be THE Russian literature. It will be the Russophone literature of the cultures of exile. I myself do not regard Nabokov as a Russian writer.

Will we then, in ten or twenty years, have powerful works by Russophone authors? Probably yes, because literature as a rule grows from suffering, and thus can grow from a nostalgy, from a sense of guilt and defeat, we have seen historical examples.

But what I privately would like for Russian literature, even in the diaspora, it is to move a little out of the media space. Because I see the intention to construct the image of so called The Great Russian literature – but a «good» one. I am not sure it is a useful trend. Russian literature as a phenomenon can exist only if it is connected with the metropolis, — even in confrontation… otherwise it is not Russian literature, but, as I said, Russian-language literature of other countries. What do we support then? For myself I do not want to have anything to do with this metropolis.

Strictly speaking, I do not like projects where Ukrainian Russophone texts are involved into common Russophone literature process.  They are aimed to prove that there is a common Russophone space – and Russian speaking people from former Russian or Soviet zone of influence belong to it.  It is dangerous notion, for Russia claims territories precisely basing on the presence of Russian-speaking people. 

Now about me. I am a Russian-language writer of Ukrainian origin, an author of several books of poetry and prose, I lived in Moscow for a long time, I finally left for Ukraine before the war, because everything was going that way, and I wanted to meet the war at home, with friends and relatives. My books, prose and poems, have been translated into several languages, for which I sincerely thank the publishers and translators – Ukrainian, English, French, American, Polish, and Estonian (I probably forgot someone). But there probably won’t be any more books. Because the language in which I worked was taken away by Russia. I heard slogans – we won’t give up our language to Putin and so on. Unfortunately, as we see, everything is much more complicated. If I still write books, they will probably be completely different books –perhaps in a different language. Because both bizarre prose (magic realism), and science fiction and horror, that is, the field in which I worked, have now lost their charm, because reality is more bizarre, more fanatical and more terrible. The book, thanks to which I am writing all this, is a documentary diary, an attempt to analyse how war is perceived by a purely civilian, private person. Since I lived in Moscow for many years, this is an attempt to analyse how the war is perceived by a purely civilian, private person who lived in Moscow for many years, who was a more or less well-known writer there, and then Moscow started dropping bombs on her hometown.

I don’t know if there are any preferences in marginal status, and this is definitely marginal status. But a writer is always marginal. At least that comforts us.

During the three years of full-scale war, I published two books in Russian – the one I am talking about here, and a collection of poems, which is also a kind of war diary, both in good publishing houses, but outside Ukraine. I am one of those who do not support Russian language in Ukraine. Because it is the Russian language of some regions that has made them vulnerable to Russian aggression – it is them Moscow claims, it is they that have suffered the most and continue to suffer. I do not want such a fate for Kharkiv, where my great-grandmother and great-grandfather Rudnytsky lived, where, by the way, my Jewish grandfather was arrested as a “doctor-murderer”, I do not want such a fate for Kyiv, where I grew up, and for Odessa, where I now live.

And Moscow language, or rather, the rejection of Moscow language I believe to be the smallest price for freedom. The highest is life, and many have already paid for it.

If I hear Ukrainian, I am at home. The rest is irrelevant.

PS. Since I do not know the audience for whom I am writing this, perhaps there are those among them for whom “not everything is so clear-cut”. But let your word be: yes, yes; no, no; and anything beyond this is from the evil one (c).

FROM MARIA GALINA, PARTICIPANT

Почнемо як завжди, з подяки моїм видавцям, номінаторам та експертам, і, звісно, тим, хто прийняв участь у читацькому голосуванні. Власне, я розглядаю останнє скоріш як жест підтримки авторки., котра наразі знаходиться в Одесі під російськими атаками. В нас порівняно з іншими містами України, всі ці роки ще більш-менш ок, але саме зараз, коли я пишу ці рядки, по місту вдарили російськи ракети.

Я пишу цей текст українською і англійською, сподіваюся, цього буде достатньо. За ті три роки, що йде війна, я взагалі мало що написала російською, окрім цієї книги, яку закінчила наприкінці першого року вторгнення. Українською писати публічні тексти мені наразі простіше, і, щиро кажучи, приємніше. В побуті я досить часто розмовляю переважно російською — гадаю в регіонах, які були за радянських часів переважно російськомовними, деякий час письменна мова буде помітно відрізнятися від побутової, це цікава ситуація для майбутніх дослідників. Але це так, а-пропо.

Я звісно вагалася, чи варто мені взагалі давати згоду на участь в русофонній премії, навіть якщо вона спонсується Швейцарськими фондами. Кінець кінцем все ж таки дала згоду, і мотивація тут дуже проста. Я хочу, щоб щоденник першого року вторгнення, написаний свідком  подій, які зламали життя безлічі народу, прочитало якомога більше людей – зокрема тих, хто не читає українською; в різних країнах, різними мовами. Тому що свої, щиро кажучи, все це знають і так. Я (це є й в передмові перевидання) писала цю книгу саме для того, щоб прочитали ви. Це стосується і членів журі, серед яких немало медіа-персон. Може, цей текст їм не стане до вподоби.  Але вони його принаймні теж прочитають.  То я розглядаю свою участь тут, як можливість проговорити те, що вважаю важливим. І за цю можливість я щиро вдячна премії і її організаторам.

Тобто якщо книга, що проклинає Російську агресію і Росію взагалі, отримує певну  увагу медіа завдяки премії, яка має підтримувати російськомовну літературу, хоча б і діаспори, це звісно, гірка іронія, але що є, те є.

Бо як раз я не вважаю, що російськомовна література потребує підтримки. Окремі літератори, мабуть, так. Але ще починаючи з радянських часів російська література, як і мова, була тим інструментом м’якої сили, що сформувала в певних колах привабливий образ Росії – і це мабуть вплинуло на мотивацію світової спільноти, коли вирішувалася доля України. Взагалі я гадаю, що світова роль російської літератури трошки перебільшена. Я не знаю, звідки брали фінансування оті численні кафедри русистики західних університетів, завдяки яким цікавитися Толстим да Достоєвським було популярніше ніж, ну скажімо, Ду Фу, або Бальзаком. Мабуть, коли всі потоки фінансування із Росії перекриють остаточно, російська література врешті решт займе притаманне їй місце у ряді інших світових літератур, не більше, не менше. Й те — тільки після того, як вона відмиється від злочинів держави. Так, я знаю людей, які не мовчать, навіть в Росії. Але знаю й тих, хто мовчить, навіть в діаспорі. Я їх розумію. Але й все.

Взагалі літератор вразлива істота, бо саме мова його інструмент, засіб самоідентифікації, самоствердження, джерело доходу. Художнику або композитору незрівнянно легше. Може саме тому ми бачимо багато компромісів і сумнівних рішень саме серед російських літераторів, як я вже казала, зрозуміти це я можу, але й все. Я сама була йшла на компроміси, то знаю, про що тут пишу.

Яка власне доля чекає на російську літературу, я не знаю, і мене це насправді не дуже цікавить.  Звісно, якщо літератор хоче зберегти свою аудиторію, він має друкуватися в метрополії, бо читачі саме там. Є автори, які так роблять. Власне для мене це неприйнятний варіант, але це їх вибір – а разом з цім вибором і певні обмеження в темах та сюжетах. А якщо автор не друкується в метрополії, то тут інші обмеження — його коло обмежується читачами його сторінок в соцмережах, або виданнями, які в Росії не прочитають, не відрефлексують, тощо… То зараз саме російська література платить страшну ціну за своє мовчання та компроміси, вона, як на мене, майже звелася нанівець, розпалася на кілька маленьких літератур,  і як завжди, постраждали найгідніші.

Звісно, література діаспор протягом часу може перетворитися на щось цікаве, але я не певна, чи буде це саме російська література – це може бути російськомовна література інших культур.  Я до речі не вважаю Набокова російським письменником.

Чи з’являться потім, через десять-двадцять років,  сильні твори російськомовних авторів? Мабуть так, бо література росте із страждання, і може рости з ностальгії, з  почуття провини та поразки, ми бачили історичні приклади.

Що до мене, я б хотіла, щоб російська література, навіть «хороша», трошки посунулася з медіапростору. Я вважаю, що російська література як явище може існувати, тільки якщо вона пов’язана з метрополією, — навіть у протистоянні… інакше, як я вже тут казала,  це не російська література, а російськомовна література інших країн. Тоді що власне ми підтримуємо? Бо я з цією метрополією не хочу мати нічого спільного.

Щиро кажучи, мені не подобаються проєкти, в яких російськомовні автори з України залучаються до загального російськомовного простору – такі проєкти налаштовані на те, щоб додати, що такий простір існує – а значить, Росія може претендувати на свої зони впливу. Тому таких зон впливу не має бути.

Так, зараз про мене. Я російськомовна літераторка українського походження, авторка кількох книжок віршів та прози, довго жила в Москві, виїхала остаточно до України перед війною, бо все к тому йшло, а я хотіла зустріти війну у себе вдома, з друзями і родичами. Мої книжки, проза та вірші, перекладені на декілька мов, за що я щиро дякую видавцям і перекладачам – і українським, і англійським, і французьким і американськім, і польськім, і естонськім (когось я напевне забула).  Але більше мабуть книжок не буде. Бо мову, якою я працювала, відібрала саме Росія. Я чула слогани – не віддамо мову Путіну і так далі. На жаль, як ми бачимо, все набагато складніше. І, якщо в мене ще будуть книжки, це мабуть будуть зовсім інші книжки – і мабуть, іншою мовою. Бо і химерна проза, і НФ і горор, тобто та галузь, в якій я працювала, зараз втратила ману, бо реальність химерніша, фанатичніша і жахливіша.  Саме ця книжка, завдяки котрій я все це пишу – це документальний щоденник, спроба аналізу того, як сприймається війна суто штатською, приватною людиною. Оскільки я жила в Москві багато років – то це спроба аналізу того, як сприймається війна суто штатською, приватною людиною, яка жила в Москві багато років, була там більш-менш розтусованим літератором, а потім Москва стала кидати бомби на її рідне місто.

Я не знаю, чи є якісь преференції у маргінальному статусі, а це безумовно маргінальний статус. Але літератор завжди маргінал. Най нас це втішає.

За три роки повномасштабної війни я такі видала дві книжки російською – ту, про яку тут йдеться, і збірку віршів, це теж своєрідний щоденник війни, обидві в хороших видавництвах, але за кордоном України. І так, я належу до тих, хто не підтримує російськомовність в Україні. Бо саме російськомовність  деяких регіонів зробила їх вразливими для російської агресії – саме на них претендує Москва, саме вони й є серед тих, хто постраждав сильніше за все і продовжує страждати. Я не хочу такої долі для Харкова, де жили мої прабабця і прадід Рудницькі, де, до речі, мій дід-юдей був заарештований як лікар-вбивця, я не хочу такої долі для Києва де я росла, і для Одеси, де зараз живу. І мова Москви, точніше, відмова від мови Москви (красива алітерація) – як на мене, це найменша плата за свободу. Найвища – це життя, і її багато вже хто сплатив.

Якщо я чую українську мову – я вдома. Інше не має значення.

PS.  Оскільки я не знаю аудиторію, для якої я це пишу, то може серед неї є ті, для кого «не все так однозначно». Но да будет слово ваше: да, да; нет, нет; а что сверх этого, то от лукавого (с).

Мария Галина